Як брати за зброєю, об'єднані, коли йде боротьба, і роз'єднані, коли настає мир, так і Європа зі Сполученими Штатами, які спільно боролися проти кризи 2009 року, стали висловлювати незгоду у 2010 році і почали 2011 рік із розбіжних позицій з макроекономічної політики.

Ціна розбіжності може бути непомірно високою: хоча найгірше закінчилося, все ще потрібна ефективна координаційна політика в той час, коли відновлення рівноваги в глобальній економіці, до якої закликає "Велика двадцятка", ще далеке від завершення.

Трансатлантичний поділ чітко простежується у грошовій політиці. У листопаді минулого року рішення ФРС запровадити новий цикл "кількісного послаблення" - купівля урядових облігацій за рахунок збільшення маси грошей - викликало різку критику в Європі.

Хоча Європейський центральний банк також купував урядові облігації з весни минулого року, їх кількість відносно мала - 70 мільярдів євро, в порівнянні з програмою ФРС на 600 мільярдів доларів.

І навіть вони призначені тільки на підтримку тих країн-членів єврозони, що потрапили у скрутне становище. Особлива увага приділяється тому, щоб уникнути будь-якого впливу на грошову масу.

Схоже розбіжність, щоправда, менш гостра, з'явилася у фінансовій політиці. У грудні, коли європейці стали на бік посилення фінансової політики, Конгрес США продовжив на два роки скорочення податків, ініційоване Джорджем Бушем.

Яке майже всі інтерпретували як іще одну спробу підтримати економіку США. Дійсно, фінансова економія в Німеччині більш  передбачлива, ніж офіційні риторичні пропозиції.

Але в цілому єврозона і Великобританія однозначно повернули у бік жорсткої економії, яку США все ще розглядають з великим небажанням.

У Європі цю невідповідність часто приписують тому, що французький президент Чарльз де Голь зазвичай називав "надмірним привілеєм" Америки: право друкувати головну міжнародну резервну валюту. Але це пояснення лише частково задовільне.

Дійсно, Китай накопичує резерви в доларах. Але ніхто не змушує його робити це. США би віддали перевагу більш сильному юаню.

Країни, що розвиваються також могли б інвестувати в євро, якби їм тільки запропонували такі ліквідні активи, як облігації казначейства США.

Щодо цього зараз проходять дебати з приводу передбачуваного створення "євробондів". І хоча такі країни як Греція та Іспанія потерпають від ринкових обмежень, цього не відбувається у Північній Європі.

Ще одне трактування трансатлантичного поділу полягає в тому, що стратегії обох сторін відображають відмінності в ситуації, яка в них склалася.

Це очевидно відносно ринку праці та безробіття: американські компанії відреагували на рецесію масовими звільненнями, в той час як європейські компанії - за винятком іспанських фірм, але не британських компаній - робили все можливе, щоб зберегти робочу силу.

У результаті продуктивність в Європі з 2007 року не збільшувалася, в той час як вона покращилася більш ніж на 6 відсоткових пунктів у США. Звичайно, іншим наслідком цього є те, що безробіття в США близька до післявоєнного піку і буде залишатися високою набагато довше.

Безробітні США втрачають свої допомоги з безробіття після 99 тижнів, що робить політичну необхідність в макроекономічних діях сильнішою, ніж у Європі, де безробіття збільшується набагато повільніше, а грошова допомога набагато вища.

Як говорить економіст Джозеф Стігліц, "держава загального добробуту" Америка в першу чергу залежить від грошової політики ФРС.

Але існує ще один, ледь відчутний момент розколу між ЄС і США, і пов'язаний він з упередженнями.

На думку європейців, ніщо з того, що було втрачено, не може бути відновлено, - хіба що зовсім небагато. Тому, через те, що скоротилася пропозиція, центральному банку або бюджету було б небезпечно надмірно стимулювати попит.

І оскільки доходи від податків також не відновляться, цю прірву можна подолати лише за допомогою фінансової строгості.

Американці навпаки переконані в тому, що все, що було втрачено під час останньої рецесії, в кінцевому підсумку буде відновлено. Так говорить адміністрація Обами, так стверджує ФРС (хоча і більш розсудливо), і ті, і інші діють відповідно.

Іншими словами, європейці песимістичні щодо майбутнього і, таким чином, з великою неохотою стимулюють економічне зростання, у той час як американці залишаються оптимістичними і готові дати шанс кожному стратегічному інструменту.

Таким чином, розбіжність у макроекономічній політиці буде продовжуватися - принаймні, поки інвестори все ще будуть хотіти купувати державний борг США.

Наслідків у цієї розбіжності може бути декілька: труднощі в політичній координації, з огляду на відсутність згоди з приводу діагнозу; дуже ймовірне повернення до великого зовнішнього дефіциту США, у той час як у Європі збережеться баланс.

Останній наслідок - послаблення долару, що стане очевидним, як тільки криза в єврозоні вщухне.

Все це може сильно ускладнити керування "Великою двадцяткою". Також існує ризик приховування проблеми, на яку треба реагувати негайно: як керувати глобальною економікою, в якій баланс між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються зміщується з великою швидкістю.

Авторське право: Project Syndicate, 2011 рік

Переклад з англійської - Тетяна Грибова