На першому повоєнному з'їзді КПРС Сталін визначив необхідні показники розвитку країни на 15-річну перспективу. Мова йшла про зростання виплавки сталі і чавуну, видобутку вугілля тощо. Про людські потреби не згадувалося.

На відміну від нього Микита Хрущов через десятиріччя проголосив програму, направлену суто на людей, обіцяючи, що до 1980 року всі радянські сім'ї будуть забезпечені безкоштовним житлом, проїздом у транспорті та іншими благами.

Бюджет-2011 практично не має "людського обличчя". Переважна його частина зрозуміла лише відповідним фахівцям, а рядовим громадянам неможливо зрозуміти, як реалізація чергового бюджету позначиться на їхньому житті.

Виняток - показники прожиткового мінімуму і мінімальної зарплати, зростання яких передбачене на рівні прогнозованої інфляції (8,9%), а стипендії студентам і учням ПТУ залишаться такими ж, як у 2010 році.

Враховуючи очікуване подальше подорожчання продуктів, зростання тарифів ЖКГ, вартості газу та електроенергії, багато експертів пророкують більший рівень інфляції.

Це не додає оптимізму громадянам.

Представляється, що кожен бюджет повинен бути кроком (хай невеликим) до досягнення чітко сформульованого, кількісно визначеного ресурсозабезпечення, прив'язаного до конкретних термінів і виконавців стратегічної мети розвитку країни.

Щоб при звіті про виконання бюджету всім було видно, чи вирішені заплановані на цей рік завдання, а якщо ні, то хто винен і яку понесе відповідальність за це.

Оскільки влада обіцяє до 2020 року вивести Україну на рівень 20 найбільш успішних країн світу, нескладно визначити (знаючи їхні сьогоднішні показники) цільові стандарти життя наших громадян.

Ми тоді, покроково "спускаючись" до сьогоднішнього дня, з огляду на існуючі та прогнозовані економічні, соціальні, екологічні, політичні та інші ризики та обмеження, можемо встановити проміжні соціальні стандарти.

На досягнення цих проміжних стандартів, що затверджуються Верховною радою у складі чергового бюджету, повинні бути зорієнтовані всі показники розподілу фінансових ресурсів між галузями і територіями.

Такий підхід дозволить ефективно використовувати програмно-цільовий метод у бюджетному процесі, визначити пріоритети і скоординувати для їх реалізації бюджетні програми, окремих розпорядників бюджетні кошти.

Природно, в ході виконання бюджету можуть виникнути об'єктивні причини для його коригування. І тут допомогти повинно передбачене Бюджетним кодексом складання прогнозу бюджету на наступні планові два роки, що дозволить амортизувати зазначені зміни.

Зрозуміло, що обґрунтування стратегічної мети лежить за межами бюджетного процесу.

Це має бути пріоритетним завданням, першоосновою всього комплексу реформ, які проводяться або намічаються в країні. Адже треба на самому початку, при підготовці Програми реформ на 2010-2014 роки, визначити: для досягнення яких зрозумілих і підтримуваних суспільством людських завдань проводяться ці реформи.

Це дозволить пов'язати і системно обґрунтувати зміст національних планів їх реалізації.

На жаль, цього немає.

Добре, що передбачена публічність роботи Комітету з економічних реформ. Але вона не поширюється на діяльність керуючого Радою.

До того ж секретарем Ради є не заступник голови, як у комітеті, а голова Адміністрації президента.

Враховуючи, що Рада покликана розглядати і вирішувати питання, віднесені до відання комітету, в період між його засіданнями, а процедура подальшого затвердження Комітетом рішень Ради не передбачена, чи не вийде так, що керуюча Рада без громадського обговорення фактично визначатиме політику економічного реформування України?

Виходячи з назви комітету, соціальні реформи ним не будуть розглядатися?

Основою для деталізації стратегічної мети і виявлення умов її реалізації відповідно до конкретних особливостей регіонів і населених пунктів, а також для масштабної активізації в інтересах людей інвестиційної діяльності, є якісна містобудівна документація, оптимізація її змісту та процесів реалізації.

Тому позитивно слід оцінити прийняття Закону "Про регулювання містобудівної діяльності". Він, зокрема, встановлює, що будівництво об'єктів може здійснюватися тільки, якщо вони передбачені Генеральним планом населеного пункту і зонінгом.

Перевагою зонінгу є те, що в його розробці беруть участі всі органи державного нагляду (пожежники, санепідемстанція тощо). І тому, якщо об'єкт, який має намір побудувати інвестор, відповідає вимогам зонінгу, ніяких узгоджень з цими органами не потрібно.

Таким чином, забезпечується передбачуваність результатів дій інвестора при отриманні дозволів на здійснення будівельних проектів.

У 1994 році був підписаний Меморандум між Урядом США та міською радою Чернігова про розробку демонстраційного проекту зонінгу. У наступному році проект було завершено і затверджено.

Цей досвід широко висвітлювався ЗМІ, проведені загальноукраїнські семінари, випушено два методичних посібника. Потім такі проекти розроблялися для Приморського району Одеси, міст Черкаси, Полтава, Каховка.

Однак через саботаж органів держнагляду, яких таким чином позбавляли корупційного впливу на будівельні процеси, всі ці проекти не були реалізовані.

Однак для ефективної реалізації Закону потрібно для більшості населених пунктів, особливо сіл, селищ і малих міст, коригування їх генеральних планів. Адже вони розроблялися ще за радянських часів, коли була відсутня приватна власність на землю та інші об'єкти нерухомості.

Тому в цих генпланах передбачалося масштабне розширення міст за рахунок прилеглих земель, масове знесення індивідуального житлового фонду, розміщення традиційних промислових підприємств, нереальне зростання кількості населення.

Раніше не могло передбачатися будівництво сучасних об'єктів виробничої та невиробничої сфер, адекватні ринковій економіці.

Таке коригування та розробка зонінгу вимагає великих фінансових витрат і налагодження державно-приватного партнерства із залученням коштів зацікавлених інвесторів.

Необхідний також значний час, адже через згортання в останні роки містобудівних робіт загублений кадровий потенціал.

Для запобігання будівельного колапсу необхідно терміново проаналізувати існуючу містобудівну документацію з точки зору її придатності для використання в сучасних умовах, виявити ті питання, які вимагають першочергового коригування, розробити нові державні будівельні норми, які регламентують адекватне нинішній ситуації зміст цих робіт.

Для прискорення цього процесу слід зберегти практику розробки або коригування генеральних планів не на кожне з майже 29 тисяч сіл, а на їх групу в межах існуючих сільрад.

Тоді ці роботи будуть зорієнтовані на реально існуючі органи місцевого самоврядування - сільські ради, які і зможуть здійснювати генеральні плани.