Спочатку реформи, потім подорожчання

У вересні Окружний адміністративний суд Києва розглядатиме справу про законність підвищення ціни на газ, за який населення з 1 серпня платить на 50% дорожче.

В Україні з цього питання існує дві позиції. Уряд, апелюючи до вимог МВФ, переконує, що тільки так можна врятувати економіку, опозиція ж заявляє про знущання з народу і збирає мітинги протесту.

Водночас, Україні давно потрібна фахова дискусія щодо шляхів реформування газового ринку, і саме з логіки цих реформ має випливати політика ціноутворення. Турбує не стільки те, що за газ  доводиться платити більше, а те, що досі не були проведені необхідні перетворення, і є великі сумніви, чи відбудуться вони взагалі.

Нинішній підхід до підвищення цін на газ, який демонструє уряд, змушує зробити невтішний висновок, що Україна навряд чи уникне стагнації видобувної галузі і внутрішнього газового ринку. Це ж стосується і житлово-комунального сектора.

Чому ж українці змушені платити за блакитне паливо більше?

Перший аргумент влади - вимоги МВФ. У липні 2010 року фонд відкрив для України кредитну лінію за програмою stand by обсягом 15,15 мільярда доларів.

Транші надаватимуться протягом двох з половиною років. За словами прем'єр-міністра Миколи Азарова, приведення ціни на газ для українців до економічно обґрунтованого рівня є однією з умов продовження співпраці з МВФ.

Другий урядовий аргумент на користь подорожчання газу полягає начебто у нестачі в Україні власного палива, в зв'язку із чим його доводиться купувати у "Газпрому" за ринковою ціною. У НКРЕ підняття ціни на газ називають вимушеним і переконують, що лише такий крок може зміцнити енергетичну та економічну безпеку держави.

З одного боку, справді, видобуток українського газу лише у першому півріччі 2010 року скоротився на 8%. Однак, з 27 мільярдів кубометрів газу, річної потреби населення для приготування їжі та індивідуального опалення, частка імпортованого палива, яке реалізовується підприємствам комунальної теплоенергетики для опалення та гарячого водопостачання, становить лише 9 мільярдів кубометрів.

Отже, об'єм палива не такий вже й великий, аби стверджувати, що у підвищенні ціни винен "дорогий" російський газ. При цьому на тлі спогадів про "тріумфальні" харківські угоди виникає питання: а чому ж він такий дорогий?

Хіба у квітні, уклавши угоди про продовження дислокації Чорноморського флоту в Україні до 2042 року, можновладці не заспокоювали людей тим, що цей стратегічний крок здійснено в обмін на знижену ціну російського газу, а відтак він не буде дорожчати, і не доведеться підвищувати тарифи на комунальні послуги?

Газ і справді став коштувати на 30% менше - 230 доларів за тисячу кубометрів, а не 330 доларів за тисячу кубометрів, як передбачали угоди, укладені минулим урядом.

Однак у цей же час кияни, наприклад, ще у липні отримали нові квитанції, за якими за гаряче водопостачання доводиться платити на 34%, а за централізоване опалення - на 41% більше. Більше того, з 1 серпня уже для всіх жителів України наполовину підвищилася ціна за цей так званий дешевший газ.

Таким чином, виходить, що завдяки харківським угодам вигоду отримав не народ, а олігархи та влада. Адже блакитне паливо стало вартувати менше для підприємств, власниками яких є переважно народні обранці та їх родичі. До того ж, додаткові прибутки вони отримають від зібраних з населення поборів  за комунальні послуги.

Ще одним логічним, на думку влади, аргументом підвищення ціни на газ є те, що "вона давно не піднімалася". Справді, востаннє тарифи переглядалися у грудні 2008 року, однак однобічне пов'язування рентабельності вітчизняних газовидобувних підприємств лише з ціною газу для споживача, як це робить уряд, є хибним.

Чи то через брак спеціалістів, чи-то з інших міркувань керівництво держави відкидає будь-які альтернативи. Зокрема, не йдеться про підвищення ефективності видобувної галузі, системи розподілу і транспортування палива. Хоча інноваційний підхід міг би допомогти не вирішувати проблеми галузі тільки за рахунок громадян.

Значно гуманніше у соціальному сенсі та економічно доцільніше було б підвищити ціни на газ лише для підприємств комунальної енергетики та надання за допомогою цього механізму державних дотацій вітчизняним газовидобувним підприємствам.

Таким чином, кошти, які планується кинути на "спалювання" населенням, без втрати якості соціально-економічних наслідків можна було б безпосередньо спрямувати на збільшення обсягів внутрішнього газовидобутку.

Однак передусім кардинальних змін потребує система ціноутворення на газовому ринку. Сьогодні цю сферу повністю контролює держава, а така монополія апріорі не дає можливості для природної і здорової конкуренції цін.

При всьому бажанні незалежні постачальники не можуть продавати газ за ціною, нижчою, ніж встановлює НКРЕ. Крім того, поява нових учасників та їхня частка ринку також визначається і контролюється державою, а точніше - владними бізнес-групами.

Формування роздрібних цін на природний газ внутрішнього видобутку повинно відбуватися, виходячи з реальних витрат на його видобуток і транспортування всередині країни, без прив'язки до вартості імпортованого газу.

Звідси випливає, що газовий ринок і операції на ньому мають стати максимально відкритими. Нині ж об'єктивно оцінити характер трансакційних витрат і обґрунтованість встановлених монополістом тарифів на газ неможливо.

Закритість інформації про реальні газові та фінансові потоки дозволяє "Нафтогазу" збільшувати собівартість палива власного видобутку, щороку штучно "підтягуючи" її до вартості імпортованого газу.

Крім того, парламентарям слід ґрунтовно вдосконалити  законодавство щодо видобутку і розподілу газу. Зокрема, нововведення повинні заохочувати власників до нових інвестицій у розвідку та видобуток вітчизняного газу, обмежуючи їхню діяльність функціями субпідрядної організації державних монополістів.

Йдучи на непопулярний крок напередодні місцевих виборів, влада намагається діяти наввипередки, аби убезпечити себе від соціальних вибухів, і пропонує "цукерку".

Уряд вже пообіцяв, що дбатиме про соціальний захист населення під час оплати житлово-комунальних послуг, і для цього знизив поріг обов'язкової сплати комунальних послуг, спростив порядок призначення субсидій і відкрив "гарячу лінію".

Насправді ж, газова і тарифна проблеми набагато глибші. Питання не в тому, піднімати ціну чи ні, питання у тому, чи зміниться якість послуг, чи будуть і далі українці платити за холодні батареї і ледь теплу воду.

У профспілках переконані, що постанову про підняття цін на блакитне паливо слід призупинити. Це може зробити як суддя, який розглядає справу за позовом профспілок до НКРЕ, так і парламент, наклавши мораторій.

Після цього дискусія від "за" і "проти" повинна перейти до питання "як". Як забезпечити впевненість громадян, що кошти, отримані внаслідок підвищення тарифів, будуть використані саме на покращання їхнього добробуту.

Передусім необхідно розмежувати тарифи на послуги для бідних і багатих. Варто запровадити податок на майно - так заможні громадяни допоможуть акумулювати кошти для бюджету і комунальних субсидій для соціально незахищених.

Крім того, слід запропонувати чітке планування витрат на реформаторські заходи, адже сьогодні до 60% води і 80% тепла втрачається, не доходячи до споживача.

Отже, розмови про підвищення тарифів на газ влада мала би починати лише після оприлюднення прозорого плану реформ житлово-комунальної та газової галузей, його обговорення та погодження з суспільством, у тому числі з профспілками.