Закінчуючи книгу "Загадка капіталу", присвячену проблемам побудови капіталізму в країнах, що розвиваються, Ернандо де Сото робить відверте зізнання.

"Для мене набагато важливіше свобода, співчуття до бідних, повага до суспільного договору і рівність можливостей. Але в даний час тільки капіталізм може допомогти у досягненні цих цілей. Це єдина відома нам система, що дозволяє у значному обсязі створювати доданий продукт", - пише автор.

Якщо одним реченням сформулювати основне завдання влади в Україні, матимемо: побудова капіталізму. Мається на увазі встановлення суспільства приватної ініціативи, легальної власності і легітимного капіталу.

Для влади, таким чином, формулюється головне завдання: майно та накопичення громадян потрібно перетворити в економічну уяву про них - власність, а власність - легалізувати і перетворити на капітал.

Світова криза не спростувала парадигму приватної ініціативи, вона виявила лише хибність сформованих суспільством споживання спонукальних мотивів цієї ініціативи, яку можна сформулювати так: "економічна формула "вбила" Бога".

Але це не спростовує інститут приватної ініціативи. У некапіталістичному світі теж завжди є пройдисвіти, які за допомогою формальних процедур готові обібрати людей. Мародерство існує і без системи приватної власності.

Якщо розглянути приватний сектор України, то слідом за де Сото можна повторити, що велика частка ресурсів, що перебувають у приватній власності, є, з фінансової і комерційної точок зору, неіснуючою чи недієвою.

Нікому не відомо, що, де і кому належить, хто відповідає за виконання зобов'язань, збитки і шахрайство, як можна змусити до оплати наданих товарів і послуг. Отже, більша частина потенціалу активів перебуває у тіні і не використовується. Обсяг доступного капіталу незначний, а господарська діяльність відрізняється млявістю.

У цьому світі, продовжує де Сото, важко підтвердити або спростувати наявність прав власності, оскільки законні правила відсутні або не діють. Тут потенційно корисні економічні властивості активів не описані і не організовані.

"Їх неможливо використати для виробництва додаткового доходу за допомогою складного ланцюга операцій, оскільки їх невизначеність відкриває надто великий простір для плутанини, нечесності й визнання операцій недійсними. Іншими словами, тут більша частина активів є омертвілим капіталом", - говорить автор.

Ця картина стану приватного сектора з дуже незначними нюансами описує стан справ і у сегменті суспільної, загальнонародної власності, яку прийнято називати державною. Вона також вимагає ясної і однозначної формалізації.

Ця сумна картина спливла рік тому, під час жорстокої повені на заході України. Величезні площі землі, коли справа дійшла до відповідальності, а не експлуатації, виявилися безгосподарними. Більше половини постраждалих будинків не були зареєстровані, а відомства, що ліквідовували стихію, демонстрували безпорадність.

У полі невизначених прав відсутні і певні обов'язки, тому логістика надзвичайного стану виявилася ефективною лише фрагментарно і давала позитивні результати тільки ціною нелюдських зусиль особового складу рятувальників.

З іншого боку, дуже ефективними показали себе дії численних самодіяльних груп. Любителі водного туризму опинялися у зонах особливих загроз оперативніше за владу, а кількість врятованих ними жителів обчислювалася тисячами.

Зараз, коли емоційний фон вирівнявся, напрошується цинічне, але справедливе запитання: чому держава взяла на себе відновлювані функції, які в усьому світі виконують страхові компанії? Причина - у відсутності розподілу прав. У такому полі страховий бізнес не працює, а капіталізм показує лише локальні результати.

Схоже, по-справжньому проблеми вирішені не були, їх просто "закидали грошима".

І винна у цьому влада, яка не встановила зони власності, відповідальності і піклування. Поки через тяганину, хабарництво та бюрократичне недбальство утримання власності у нелегальному стані буде менш витратним, ніж легальне, власність із "тіні" не вийде, а, отже, і не перетвориться на повноцінний капітал.

Як це не парадоксально, але загальнонародне майно, з точки зору капіталізму, є нелегальним. Трансакції з держпідприємствами обтяжені тяганиною, корупційними витратами, а безконтрольні чиновники вважаються відповідальними лише умовно.

Тому, перш ніж боротися з "тіньовою економікою", влада повинна дати лад державній власності, яка нині значною мірою уособлює цю "тінь".

Поки влада не інвентаризує власність, а отже, права та обов'язки, картина капіталістичної організації відносин буде неповною. Як наслідок, усі життєві негаразди громадяни списуватимуть на капіталізм і приватну власність. Капіталізм сприйматиметься не як справедливий договір, а як несправедливий розподіл.

Суспільство готове пройти свою частину шляху і визнати капітали, але влада має забезпечити законність прав власності і відповідальності, яка з цих прав випливає.

Поки в країні не буде встановлена чітка система взаємних прав, тут буде не капіталізм, а соціал-дарвінізм, де торжествує не закон, а сила, де затребувані не розум і ініціатива, а відсутність моралі і нахабність. У таких умовах "сильна рука" стає природнім очікуванням людей. А це небезпечно.

Поле нерозподілених взаємних прав постійно генерує корупційні спокуси у всіх гілок влади. Продуктом діяльності розбещеної таким чином влади є бюрократична агресія і бажання утримувати status quo на невизначено довгий період.

Як це не парадоксально, влада на рефлекторному рівні відчуває необхідність чіткого встановлення взаємних прав.

Кожен керівник після року виконання розхристаних обов'язків, як мінімум, стає суб'єктом посадового розслідування. Але його наступник ніколи не доводить справу до кінця, бо розуміє, що завтра предметом такого розслідування буде сам.

Країні потрібен новий суспільний договір - визнана суспільством нова практика дій. Крім неформальних настанов суспільства, він містить й систему позитивного права.

Якщо законність не буде адекватно відображати стан та очікування приватного сектора, якщо власність у ній не зможе повною мірою розкрити свої властивості капіталу, тобто не буде служити створенню доданої вартості, то отриманий суспільний договір лише закріпить конфлікт інтересів.

Він виявиться нестійким у часі і необов'язковим у виконанні. У ньому закріпиться настанова, що закон можна не виконувати, а це саме те, що гальмує перетворення власності у капітал і зменшує ефективність колективних дій. Це те, чого потрібно позбутися сучасній владі.

У системі позитивного права також мають знайти відображення законодавчі норми, які втілять права народу на належну йому за Конституцією власність.

З титульного власника народ має стати реальним розпорядником і споживачем суспільних благ, отриманих від загальнонародної власності.

Народ, відчужений від належної йому власності недосконалою системою правових норм, не може повноцінно реалізувати суверенітет країни. Те, що держава - поганий власник, ще не означає, що народ повинен залишитися без належної йому за Конституцією власності.

Є безліч способів використати цю власність на благо суспільства без участі держави, але їх треба формалізувати. Самі чиновники цього робити не будуть, тому суспільство має дати сигнал: така влада народу не потрібна!

При цьому важливо не обмежитися питаннями про корупцію, недоторканість чи відкриті списки. Це все похідні від нерозподілених прав. Головне питання - власність українського народу та її використання в ім'я народу.

Чітке формування нормативної бази у питаннях народної власності дасть можливість коректно вирішити питання становлення та розвитку громадянського суспільства.

Фінансування з громадських фондів незалежних ЗМІ, громадського телебачення, моніторингових організацій та екологічних програм сформує новий потужний соціальний капітал суспільства, зміцнить переговорну силу його інститутів.

Розвиток громадянського суспільства перейде у площину практичних завдань, знайде несуперечливе забезпечення і зніме залежність від великого капіталу.

Новий суспільний договір слід будувати на новому розподілі та встановленні взаємних прав, закріплених у законодавчих актах, які визнає більшість суспільства. Як продукт консенсусу у діалозі суспільства, влади та бізнесу він має стати джерелом народження нових суспільних благ, а не легітимізувати експлуатацію.

Розвиток і зміцнення суспільства, досягнуті таким шляхом, дадуть можливість визначити нові спонукальні мотиви приватної ініціативи.

Якщо поруч з "економічною формулою" постане голос сильного суспільства, можна буде зводити посткризове майбутнє країни з чистого аркуша у нових парадигмах, коли ринок формулює цілі, а суспільство формує новий сенс і уявлення про успіх.

Україна має унікальний шанс не лише виправити старі недоліки, а й врахувати майбутні виклики. І це не мрії. Розуміння необхідності забезпечити народовладдя реальними механізмами реалізації є і у влади. Суспільство ж має дати їй сигнал, у якому напрямку вона зобов'язана йти.