У світлі кризи фінансових систем усього світу, що є наслідком масових помилок регулюючих органів, рясніють заклики посилити і розширити контроль. Такі прохання можна було почути і на зустрічі "Великої двадцятки" у Піттсбурзі.

Європейський Союз відгукнувся на них, оголосивши про початок реалізації плану із створення нового загальноєвропейського контролюючого органу.

У глобалізованій фінансовій системі встановлення правильного балансу між юрисдикцією країни походження та приймаючої країни, а також між національним та наднаціональним контролем, має вирішальне значення. Погляньмо на Європу.

Європейські фінансові інститути та ринки перетинають національні кордони в безпрецедентних масштабах, але у фінансовому регулюванні, як і раніше, переважають внутрішні органи влади. Вирішення європейської проблеми допоможе нам знайти шляхи вирішення глобальних проблем.

Поточна модель ЄС - регулювання фінансових інститутів винятково владою країни походження - зазнала приголомшливо великомасштабної невдачі. Найтрагічнішою жертвою стали, мабуть, економіки балтійських держав, але збитки поширюються також на країни Центральної і Східної Європи та на Балкани.

Після руйнівного впливу кризи приймаючі країни, у яких розташовуються філії західних банків, навряд чи погодяться на збереження сьогоднішнього статус-кво.

Але нові європейські контролюючі органи, швидше за все, не будуть достатньо ефективними. У Європейської ради системних ризиків є тільки функції контролю. Три нові органи ЄС, які контролюють банки, страхування та цінні папери, будуть координувати існуючу систему національних контролюючих органів.

У них не буде жодних виконавчих повноважень, і національні уряди вже знаходять способи мінімізації їхньої влади та фінансових можливостей. Пора вже подумати про план "Б": що станеться, якщо дані реформи виявляться безуспішними.

Країни, які ухиляються від рішучих дій, у Європі це, головним чином, Великобританія, повинні зрозуміти: у разі невдачі загальноєвропейського проекту відбудеться радикальне посилення національних регулюючих органів.

Це ще більш імовірно у країнах, які не мають обмежень, притаманних для членів ЄС. Найяскравішими прикладами є Індія і Китай, які лише нещодавно відкрили свої кордони для прямих іноземних інвестицій у фінансовий сектор.

На карту поставлені десятиліття фінансової інтеграції Старого Світу. На відміну від більшості інших регіонів планети, у Європі капітал перетікав з багатих країн у бідні, особливо із заходу на схід і на південь.

У Східній Європі капітал вишукував держави з найбільш стрімким зростанням, йдучи за приголомшливими темпами нових ринків, що розвиваються.

У цілому, фінансова інтеграція значно сприяла економічному зростанню Східної Європи. Галузі, сильно залежні від стороннього фінансування, розвивалися швидше у країнах з великим припливом капіталу, ніж у країнах з більш скромним припливом.

Але стрімке розширення кредитування іноземними фінансовими посередниками призвело до буму активів і підвищило вразливість перед валютним ризиком. За відсутності ефективного регулювання фінансова інтеграція зробила цей регіон вразливим перед різким і масштабним скороченням припливу капіталу.

Розглянуті варіанти практично не зачіпають принципу підпорядкування регулюючим органам країни походження. Однак ця модель не змогла хоч якось захистити приймаючі країни від системного ризику надлишкового припливу капіталу.

Надати приймаючим країнам більше повноважень щодо компаній-засновників, розташованих за межами їхньої юрисдикції, проблематично. Ресурси більшості приймаючих країн для проникнення у складні структури чималої кількості фінансових груп та їх повноваження з реалізації регулювання та контролю обмежені.

Пропонована ЄС "колегія контролюючих співробітників" разом з європейською "радою системного ризику" є лише частковим рішенням, оскільки вони схвалюють лідерство регулюючого органу країни походження і не здатні усунути потенційний конфлікт інтересів між контролерами країни походження та приймаючої країни.

Приймаючі держави могли б вирішувати свої проблеми за допомогою радикальних рішень, в односторонньому порядку встановлюючи функції контролю над капіталом і вживаючи інших заходів із захисту внутрішнього ринку. Звичайно, це може легко знищити досягнення фінансової інтеграції.

У якості альтернативи ми пропонуємо набір єдиних стандартів для "встановлення юрисдикції на основі впливу". Це означає, що коли вплив того чи іншого фінансового закладу досить серйозний, держава може посилити свої регулюючі повноваження, незалежно від того, яка країна є країною походження даної установи.

Такий принцип встановлення юрисдикції вже давно використовується як в Америці, так і в ЄС, відповідно до їх антитрестівського законодавства.

Це дозволить приймаючим країнам встановлювати обмеження для розширення кредитування, незалежно від того, які канали використовує фінансова установа для вливання капіталу, і підсилить права приймаючих країн запитувати відомості у регулюючих органів країн походження.

У ЄС застосування юрисдикції на основі впливу може призвести до зростання побоювань з приводу загрози вільному руху капіталу. Однак Договір про створення ЄС визнає винятки у державній політиці.

До того ж, деякі директиви ЄС визнають інтереси країни, у якій відбуваються фінансові операції, наприклад, контракти із страхування життя, за допомогою надання даній державі юрисдикції над подібними угодами.

Найкращим способом захисту міжнародної банківської і фінансової інтеграції у Європі було б створення ефективного загальноєвропейського контрольно-регулюючого органу або навіть глобальної установи, яка могла б контролювати взаємини країни походження та приймаючої країни.

У разі відсутності значних успіхів у цьому напрямку, приймаючі країни повинні бути забезпечені більш надійним захистом.

Ми вважаємо, що принцип встановлення юрисдикції на основі впливу з урахуванням введених обмежень здатний звести до мінімуму негативні наслідки посилення втручання приймаючих країн у сферу регулювання та контролю.

Авторське право: Project Syndicate, 2009.