Щоб відійти від надміру заполітизованого бачення економічних процесів, необхідно звернутися до економічної науки та відповісти на декілька основоположних запитань.

Що визначає багатство країни, народу та окремої людини? Слід відразу відійти від примітивних асоціацій, начебто багатство країни визначають гроші. Це неправда.

Гроші - це звичайний папір, що використовується як засіб обміну та збереження, який дозволяє отримати реальні матеріальні блага за результати праці чи інші "заслуги". Етап, коли ми були мільйонерами у купонному вимірі, і при цьому залишалися бідними, вже пройдений.

Економічна наука дає однозначну відповідь на природу та основу багатства - накопичений капітал. Капітал - це гроші, обладнання, машини та споруди. Тобто це все те, що застосовується при виробництві матеріальних благ, включає в себе результати науково-технічного прогресу і вимагає високої кваліфікації робітників.

Селянин, користуючись лопатою, неспроможний виростити таку кількість врожаю, щоб при обміні забезпечити достатній рівень життя своїй родині. Проте озброєний потужною технікою, забезпечений високоврожайним селекційним насінням, він може виростити щедрий врожай та забезпечити відповідний рівень життя.

Це ж стосується і промисловості. А як же ті, хто не зайнятий у безпосередньому виробництві - лікарі та вчителі?

Рівень забезпечення капіталом країни визначає і їхній достаток. Матеріальне виробництво, яке продукує надлишкову кількість благ для споживання зайнятих у ньому людей, через податки забезпечує високий рівень життя країни в цілому.

Тобто країна, яка не виробляє достатньої кількості якісних продуктів харчування, одягу, автомобілів, побутової техніки, яка будує мало житла, є бідною. А виробити стільки благ неможливо примітивною ручною працею.

Запитаймо себе: а де ми, Україна? Чи забезпечена наша промисловість та сільське господарство високотехнологічним обладнанням, здатним виробляти достатню кількість продукції? Риторичне запитання, чи не так?

Наступне питання. Чому в Україні така низька капіталізація економіки?

Тут ключове слово - "стимул". Інвестування в основні засоби здійснюється людьми - директором корпорації, її власником чи приватним інвестором. Держава ж не розглядається як інвестор через свою неефективність, капіталістична економіка взагалі не передбачає вирішальної ролі держави в економіці.

У інвесторів має з'явитися стимул здійснити капіталовкладення. І як звичайні люди вони керуються банальною оцінкою вигоди і ризиків. Вигода - це прибуток, безпосередній або виражений у зростанні вартості бізнесу. Інвестор, здійснюючи капіталовкладення, має на меті отримати "нормальний" прибуток.

Термін "нормальний" передбачає порівняння з альтернативними можливостями вкладень в іншу галузь, країну, зіставлення з банківськими відсотками за депозитами, державними борговими паперами.

Ризик для інвестора в економіці пов'язаний з можливістю втратити капітал. Ці два стимулюючі фактори тісно пов'язані між собою. Уявіть себе інвестором, перед яким стоїть вибір: вкласти кошти в надійну установу під низькі відсотки чи віднести їх в сумнівний банк під високі відсотки.

Відразу виникає питання: які мають бути ці відсотки в сумнівній організації, щоб вони видавалися нормальним прибутком? Чим більше ризиків в економіці, тим більшим буде поріг прибутковості, здатний стимулювати капіталовкладення.

"Ризиковість" економіки пов'язана з поняттям справедливості. В економіці з високими ризиками та низьким рівнем капіталізації непропорційно низька заробітна плата найманих працівників та висока прибутковість власників. Чому?

Капітал створює попит на робочі місця, а зарплата є ціною праці. Як будь-яка ціна, вона визначається попитом і пропозицією. Окрім того, капітал підвищує ефективність виробництва та продуктивність праці, що дозволяє високо оплачувати робочу силу.

Низька капіталізація економіки - низька ефективність праці - низький попит на робочу силу - низька оплата праці, і навпаки. Проте капіталізованим має бути не окреме підприємство, а економіка в цілому.

Ніхто не буде платити високу зарплату на підприємстві, якщо в країні загальний низький рівень доходів. В капіталізованій економіці завжди вищий рівень заробітної плати та нижчий рівень прибутковості капіталу. Відповідно, нижчі доходи власників у розрахунку на одиницю капіталу. Є сумніви?

Подивіться на наших сусідів. ВВП і оплата праці у Польщі втричі більші, ніж в Україні, а де їхні мільярдери? Тепер гляньте на Україну. Чому при низькому рівні ВВП на душу населення наші мільярдери у перших рядах європейських багатіїв?

Все дуже просто. У Європі суспільство обміняло спокій інвесторів на добробут всієї країни, забезпечивши прозорі правила гри, справедливе судочинство, поборовши корупцію, гарантувавши право приватної власності, прийнявши помірне, зрозуміле і рівне для всіх законодавство.

Україна ж залишається однією великою сумнівною організацією як для українських, так і для іноземних інвесторів.

Україна - держава, у якій брутально зневажаються права власності, де панують корупція, сумнівне судочинство, заплутане законодавство, нечітка економічна політика, загальний управлінський хаос. Це країна з великими ризиками та надмірним державним втручанням в економіку.

Нагальність реформування основних правових інститутів країни не викликає сумнівів. Втім, сьогодні держава інтегрована у діючу систему і спроби її трансформації нагадуватимуть ремонт у заселеній квартирі.

Хто ремонтував власну оселю, не маючи можливості тимчасово переїхати в інше помешкання, добре пам'ятає всі незручності та негативні емоції. І це при тому, що, роблячи ремонт, люди усвідомлюють, заради чого все робиться.

З реформуванням країни набагато складніше. Переважна частина суспільства важко уявляє, як реформи позначаться на їхньому благополуччі у майбутньому, даючи можливість розгорнути масштабну компанію з дискредитації змін.

Також слід врахувати, що будь-які масштабні зміни під час їх проведення викликають, у першу чергу, негатив. Вони ламають укладений спосіб життя, сіють невпевненість та створюють додаткові складнощі.

Однак реформи за рахунок незручностей сьогодення дають країні майбутнє, забезпечуючи у наступні періоди динамічний розвиток суспільства. Реформ сьогодні на сьогодні не існує в природі.

Проблема в тому, що протягом останнього десятиліття розвиток великого капіталу в Україні відбувався за принципом "зонтика".

На тлі загального свавілля окремі фінансово-промислові групи отримували додаткові можливості за лояльність до влади. Вони забезпечували собі надприбутки, фінансуючи політиків, а інколи напряму інтегруючись у владу.

Безперечно, спроби реформувати правові інститути наткнуться на жорстокий спротив нових феодалів на кшталт Лозинського, адже рівність можливостей та правосуддя - це втрата ними "обраності" та надприбутків.

Немає жодної гарантії, що суспільство в умовах змін та негативу під тиском бруду підконтрольних ЗМІ зможе усвідомлено підтримати перетворення.

Віддаленість у часі позитивного ефекту від реформ, швидше за все, стане фатальною для їх ініціаторів. Як показує практика, народу необхідні хліб і видовища зараз і сьогодні, а не "туманні" перспективи майбутнього.

Останні українські уряди, можливо, за винятком уряду Єханурова та локальних реформ Вакарчука, не робили найменших спроб змінити Україну, обмежуючись створенням видимості роботи чи банальним оголошенням намірів.

На практиці уряди продовжували політику формування власного "зонтика", зміцнюючи закритий клуб дружніх олігархів та підконтрольних ЗМІ. Вони оголошували війну "чужим" ФПГ, заганяючи їх під власний "зонтик".

Суспільству ж пропонувалася видимість успішної діяльності. На методах її створення слід зупинитися детальніше.

Збільшення фіскального тиску на економіку є найбільш примітивним методом. Він часто використовується керівниками держави для здобуття популярності серед населення. Піднімаємо ставки податків, вводимо додаткові збори для малого бізнесу і чужих ФПГ, щедро роздаючи доплати народу. І ось вона, популярність.

Проте надмірне збільшення фіскального навантаження, а тим більше часті зміни його умов, гальмують розвиток економіки. У середньостроковому періоді це призведе до втрат навіть для тих, хто отримав допомогу з "добрих" рук.

Соціальні трансферти, отримані за рахунок збільшених податків, ефективні лише у короткостроковому періоді. Далі внаслідок гальмування розвитку економіки програють усі.

Але для політика це дрібниці. Популярність йому потрібна вже сьогодні, а населення не усвідомлює зв'язку між діями влади та майбутніми наслідками для економіки.

Інший метод - викидання зайвої грошової маси, що є одним з найбільш безвідповідальних способів створення видимості благополуччя.

Проблема у тому, що 99% людей асоціюють матеріальний достаток з грішми, а не з рівнем розвитку суспільства та своїм становищем у ньому.

І якщо немає можливості навіть за рахунок зростання фіскального навантаження проводити роздачі "доброю рукою", то можна вкинути незабезпечені виробництвом грошові знаки, наприклад, спустошивши багатомільярдні рахунки Казначейства.

Звісно, ріст цін швидко "з'їсть" роздане та забере ще більше, проте у галопуючій інфляції можна звинуватити когось іншого, а "добра рука" - ось вона.

Крім того, інфляція - це ще й додаткові надходження до казни, які теж можна ділити та рапортувати про перевиконання бюджету. Безумовно, інфляція останніх років, особливо 2008 року, була свідомо спровокованою та спланованою.

Перші два методи одурманювання народу мають один недолік - вони стосуються перерозподілу та вливання зайвих грошових мас, що в умовах стагнації виробництва не дозволяє забезпечувати населення матеріальними благами.

Щоб згладити та відстрочити неминучі негативні наслідки, ще не так давно в Україні проводилася політика стимулювання імпорту товарів.

З цією метою під тиском уряду двічі безпідставно знижувався курс долара щодо гривні, що призвело до різкого зростання імпорту, негативного сальдо зовнішньої торгівлі та збільшення кредитування населення в іноземній валюті. Як наслідок - підвищення зовнішнього боргу до більш ніж 100 мільярдів доларів.

Більше того, до бюджету рікою потекли додаткові надходження від оподаткування імпортних товарів, які також можна було щедро роздавати. А населення тимчасово отримало можливість придбати за роздані грошові знаки реальні товари.

Оголошення ворогами народу практикувалося ще за часів розвинутого соціалізму. Мета - здобуття абсолютної влади. На ворогів завжди можна списати власні прорахунки, виплеснути незадоволення мас та згуртувати прихильників.

Нового дихання пошук ворогів набув у наш час. Діючий Кабмін переконаний, що злі сантехніки, любі друзі та чужі олігархи ніяк не дають жити уряду та простому народу.

Уряд, проводячи популістську політику ілюзорного благополуччя, з метою виграти наступні вибори та закріпитися у владі, створив країні проблеми на багато років уперед, відкинувши її на десятиліття у розвитку.

Наслідки такої політики держава відчуває сьогодні у повній мірі, маючи найгірші економічні показники на континенті.

Можна довго сперечатися про вплив світової кризи, проте безспірним є те, що Україна зустріла її з величезним багажем проблем, які, за планом їх творців, повинні були проявитися не раніше президентських виборів 2010 року. Криза лише оголила ці негаразди, поставивши під сумнів результат наступних виборів.

Аби оцінити дії представників влади, треба також розглянути способи отримання ними особистої вигоди.

1. Найменш шкідливим для економіки ресурсом збагачення чиновників є доступ до інформації. Володіючи повними даними про майбутні рішення, можна легко знайти спосіб отримати власну вигоду.

При цьому використання інсайдерської інформації не піддається кримінальному переслідуванню та не завдає суттєвої шкоди економіці.

2. Безпосереднє розкрадання державних ресурсів є найбільш примітивним та ризикованим способом отримання вигоди чиновниками.

Це і державні закупівлі за завищеними цінами у підконтрольних фірм, і реалізація державного майна за заниженими розцінками, і маніпуляції з корпоративними правами державних підприємств, і незаконне відчуження земельних ресурсів.

Така форма зловживань шкідлива у даний момент, але не створює суттєвого негативного впливу на розвиток країни у майбутньому.

3. Найбільш злісною формою забезпечення особистих інтересів чиновниками є зловживання владою. Створення додаткових можливостей для "своїх" компаній і тиск на конкурентів руйнує будь-які перспективи розвитку країни.

Населенню це подається як боротьба з олігархами, які незаконним шляхом отримали численні статки. Використовуючи озлобленість суспільства, влада здобуває мовчазне схвалення своїх дій. Більш того, її популярність навіть зростає.

Відповідати за незаконне збагачення мусять усі, але вибіркове застосування правосуддя дискредитує саму його суть і позбавляє країну майбутнього.

Зловживання владою призводить до брутального порушення прав власності, безмежної корупції та виникнення заплутаного законодавства.

Розуміння причинно-наслідкових зв'язків між діями влади та їх впливом на розвиток держави - складне завдання. Воно доступне лише незначному прошарку експертного середовища і практично недосяжне звичайним українцям. За допомогою підконтрольної преси влада активно їм у цьому перешкоджає.

Через новини постійно вкидаються "потрібні" тези, реальна експертна оцінка підмінюється "висновками" лояльних організацій. Наближені до уряду аналітики розмивають правду потоками потрібної чиновникам інформації.

Тут своє слово повинна була б сказати еліта. Холодним розумом вона мала б оцінити діяльність влади. Але де вона? На жаль, доводиться констатувати її малу чисельність та відсутність у неї авторитету.

Немає українських нобелівських лауреатів, немає інших видатних діячів з імунітетом до чорної пропаганди та без власних шкурних інтересів у владі.

Розуміння народом процесів, що проходять у країні, є ключовим для проведення будь-яких успішних перетворень. Щоб реформувати суспільство, необхідно підвищити рівень його освіченості.

Громадяни не повинні сліпо вірити владі. Інакше - безвихідь.