Економічна криза виявила дві фундаментальні проблеми у системі Європейського валютного союзу (ЄВС).

Перша стосується стійкості державних фінансів у деяких країнах-членах зони євро.

Друга проблема - неефективне узгодження макроекономічної політики - призвела до розбіжностей у міжнародній конкурентоспроможності членів зони, загрожуючи самому існуванню євро.

Країни, чиї державні фінанси ще рік тому здавалися надзвичайно міцними, потрапили під потужний податково-бюджетний тиск.

Очікується, що державний борг Ірландії до 2010 року зросте майже до 80% ВВП, хоча лише рік тому Єврокомісія говорила про 30% ВВП. Прогнозувалося також, що Іспанія зменшить свою заборгованість, однак тепер співвідношення її боргу до ВВП за останні три роки, ймовірно, подвоїться і складе понад 60%.

Механізми податково-бюджетного контролю ЄС не змогли передбачити цього, бо вони нехтують важливу змінну: динаміку боргів приватного сектора.

Зважаючи на високу економічну вартість банківського кризи, уряди схильні брати на себе зобов'язання своїх фінансових секторів. Так нещодавно сталося у Великій Британії та Ірландії, а також під час кризи у Латинській Америці та Азії у 1990 роках.

Аналогічно діють уряди і у випадку виникнення загрози неплатоспроможності у ключових секторах бізнесу. Таким чином, країна з міцними державними фінансами може відразу стати податково-бюджетним інвалідом.

З огляду на постійне зближення фінансово-економічних зв'язків між членами єврозони, зростаючий державний борг навіть в одній країні ЄВС може мати серйозні наслідки для всього ЄС, бо жодна держава не дозволить іншій провести дефолт.

Таким чином, члени ЄВС спільно відповідальність за борг приватного сектора союзних країн, а тому він повинен контролюватися у рамках ЄВС.

Інша очевидна проблема полягає у тому, що держави-члени ЄВС, принаймні донедавна, погоджували свою економічну політику неефективно. Навіть до кризи це призвело до відмінностей у конкурентоспроможності і тривалості ділового циклу.

Неухильне зниження конкурентоспроможності протягом минулого десятиліття є однією з причин того, чому криза так сильно вдарила по південно-європейських країнах ЄВС - Іспанії та Італії.

Неефективність управління податково-бюджетною політикою і недостатня економічна інтеграція стають все більш важливими питаннями для Європейського центрального банку та міністрів фінансів країн зони євро.

Одним із шляхів вирішення проблем державного боргу та вдосконалення спільної економічної політики є просте розширення існуючих правил. Можна укласти "Пакт про зовнішню стабільність", який би доповнив поточні норми ЄВС.

Цей пакт дозволить контролювати дисбаланс поточних рахунків та застосовувати штрафні санкції за надмірний дефіцит або за надлишки за зовнішніми рахунками.

Контроль зовнішніх балансів може стати ефективним засобом оцінки ризику можливого дефолту у майбутньому, оскільки постійний дефіцит за поточними рахунками призводить до зростання чистого зовнішнього боргу.

До того ж, існує пряма залежність між динамікою боргу приватних секторів країн ЄВС та їх дисбалансом за поточними рахунками у межах зони євро.

До тих пір, поки національний уряд не матиме більш ніж скромного дефіциту, дефіцит поточного рахунку свідчитиме про наявність у приватного сектора запозичень за кордоном або про продаж раніше накопичених іноземних активів.

Якщо оцінювати баланс поточних рахунків спільно із станом бюджету, з'являється можливість робити висновки про ризиковані боргові тенденції всередині приватного сектора.

Математика боргової динаміки говорить про те, що усім країнам єврозони слід збалансувати поточні рахунки - і дефіцит, і надлишок не повинні перевищувати 3% ВВП. Виняток можна робити для держав з великим припливом прямих іноземних інвестицій у нові проекти.

Це правило треба застосовувати як до країн-боржників, так і до країн-кредиторів. Зрештою, платіжний дисбаланс завжди має дві сторони, а тягар коригування не повинен лягати лише на країни з дефіцитом.

Такий пакт змусить уряди використовувати податково-бюджетну політику, політику у галузі зарплат та загальну економічну політику для встановлення зовнішнього балансу.

Це також поглибить співпрацю в економічній політиці, особливо щодо розмірів зарплат. Уряди будуть змушені використовувати національне законодавство та угоди про зарплату державних службовців для зниження дисбалансу серед країн ЄС.

Більш того, пакт зобов'яже уряди брати до уваги наслідки для інших держав-членів при розробці національних економічних реформ.

Так, якщо якась країна з активним платіжним балансом забажає знизити виплати робітникам і збільшити ПДВ для підвищення своєї конкурентоспроможності, їй також доведеться проводити вартісну податково-бюджетну політику для компенсування негативних наслідків для зовнішньої торгівлі своїх партнерів.

У рамках цих правил в окремих країн залишаться повноваження розробляти власну політику. Іспанський уряд, наприклад, міг відреагувати на будівельний бум у країні і на зовнішньоторговельний дефіцит збільшенням податків або встановленням внутрішніх обмежень заробітної плати. Він також міг втрутитися у ситуацію, ввівши певні правила планування або встановивши межі іпотечних кредитів.

Пакт про зовнішню стабільність не тільки дозволить вчасно виявляти ризики для податково-бюджетної стабільності. Він також допоможе втілити в життя фундаментальний принцип права ЄС, щоб держави-члени ЄВС нарешті стали розглядати економічну політику як "спільний інтерес".

Copyright: Project Syndicate, 2009.

Переклад з англійської Миколи Ждановича