Однією з тем, які сьогодні на слуху через світову економічну кризу, що "накрила" Україну, є проблема взаємовідносин між банками та позичальниками, які не можуть повернути отримані кредити.

Обидві сторони з колишніх партнерів умить перетворились на заклятих суперників і почали енергійно відстоювати лише свої інтереси.

Банки підняли процентні ставки по кредитах, найняли для боротьби з боржниками колекторів, зараз домагаються права "без суду і слідства" продавати заставлене майно, для погашення боргів.

Позичальники ж відчужують належне їм (не заставлене та іншим чином не обтяжене) майно - "щоб банку не дісталось", переводять у тінь свої заробітки або просто зникають, міняючи місце проживання та роботи.

Державні мужі, думаючи про майбутні чергові (чи позачергові) вибори, наввипередки пропонують свій вихід із патової ситуації, починаючи від заборони банкам піднімати ставки за виданими кредитами, і закінчуючи популістськими заявами про можливість гасити доларові кредити по курсу 5,05 грн. та про викуп проблемних кредитів державою.

Читаючи та слухаючи високоповажних урядовців, правників, банкірів, колекторів та інших "небайдужих", я з подивом для себе відзначив, що всі вони шукають вихід із ситуації з "проблемними кредитами" лише в економічній площині, і жодної достойної пропозиції щодо цивілізованого юридичного врегулювання даної ситуації не прозвучало.

На мою думку, варто запровадити в Україні правовий інститут банкрутства фізичної особи (не плутати з банкрутством фізичної особи-підприємця, яке здійснюється відповідно до статей 47-49 закону "Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом").

Це могло б стати досить дієвим засобом якщо і не вирішення проблеми неплатоспроможності боржника, то хоча би цивілізованого врегулювання відносин між ним та банком (кредитором).

Для початку звернімось до зарубіжного досвіду. Інститут банкрутства фізичних осіб успішно функціонує в країнах Західної Європи, робляться перші спроби запровадження банкрутства фізичних осіб на практиці в Росії, але найбільш поширеним та розвинутим це явище є в США.

У Сполучених Штатах існують два основні типи банкрутства, що застосовуються до фізичних осіб. Перший - банкрутство на підставі розділу 7 Федерального кодексу про Банкрутство.

Його норми дозволяють людям, що потрапили в скрутне фінансове становище, списувати більшість боргів, у частині, що перевищує вартість майна боржника. Інша частина боргів погашається шляхом продажу наявного майна, причому в першу чергу погашаються борги, забезпечені заставою.

Другий тип, базований на нормах розділу 13 Федерального кодексу про банкрутство, дозволяє потенційним банкрутам виплачувати свої борги за затвердженим судом планом погашення заборгованості, що розрахований переважно на строк від трьох до п'яти років.

Як правило, передбачається сплата не всіх, а основної частини боргів, без сплати, наприклад, штрафних санкцій, процентів за кредитними договорами, або навіть частини основного боргу.

В кінці цього строку, за умови добросовісного виконання боржником плану погашення, борги, що залишаються, "пробачаються" кредиторами. Вказаний тип банкрутства застосовується переважно для погашення забезпеченого боргу, з метою збереження за боржником заставленого майна.

Прийняття такого закону в Україні, з використанням позитивного зарубіжного досвіду, дало б змогу як боржнику захиститись від свавілля банку та колекторських компаній, так і банкам гарантувати повернення якщо не всього, то хоча б основної частини боргу.

Досить дієвим засобом захисту боржників було б, наприклад, уведення в процедурі банкрутства фізичних осіб мораторію на задоволення вимог кредиторів. Це мало б зупиняти нарахування штрафних санкцій по прострочених платежах, відстрочувати оплату чергових платежів.

Погодьтесь, через одну таку можливість банкрутство фізичних осіб уже варто запроваджувати.

Також доцільно було б надати суду повноваження своєю ухвалою розстрочувати або відстрочувати виконання боржником своїх зобов'язань без погодження кредитора.

Корисною була б можливість у судовому порядку надавати боржнику право продати заставлене майно для погашення вимог кредиторів, списання податкових зобов'язань та штрафних санкцій, нарахованих до початку процедури банкрутства, часткове або повне прощення кредиторами боргів позичальника за мировою угодою.

А підсумком завершення процедури банкрутства фізичної особи однозначно має бути повне очищення її від боргових зобов'язань, щоб людина змогла розпочати нове життя - як то кажуть, "з чистого листка".

Проте, процедура банкрутства фізичної особи не повинна розглядатись лише як панацея для боржника - себто, як можливість уникнути сплати боргів.

Вона має захистити і кредиторів, наприклад, через інститут "значних угод" - можливість у процедурі банкрутства оскаржити угоди боржника про відчуження його майна, укладені за рік до порушення провадження у справі про банкрутство, накладення арешту на нерухоме майно, депозитні рахунки, транспортні засоби боржника тощо.

Дискусійним при запровадженні банкрутства фізосіб може стати питання підвідомчості цих справ. Очевидно, найдоцільніше було б віднести їх до підвідомчості господарських судів, хоча б з тих мотивів, що вони мобільніші, ніж суди загальної юрисдикції, та мають значний досвід розгляду справ про банкрутство.

Як бачимо, варіантів запровадження в Україні інституту банкрутства фізичних осіб досить багато. Питання тільки в тому, чи знайдуться в українських парламентарів час та політична воля подолати потужне банківське лобі та запровадити цю процедуру в такому вигляді, щоб максимально захистити позичальника та мінімізувати можливі втрати банків.