Обрання Юлії Тимошенко головою уряду – в цьому є щось суїцидальне. Народ, зраджений своєю елітою, натискає кнопку вибухового пристрою, щоб знищити все: і себе, і паразитуючу на ньому систему влади. Вибуховий пристрій – Юлія Володимирівна. Нехай же вона засяє яскраво і прозвучить гучно...

Життя

Ющенко був уособленням надії українців надії на життя. Українці сподівалися, що позитивність, м'якість та "демократичність", як частини українського менталітету, втілені в аурі лідера і перенесені ним на систему влади, принесуть конструктивний розвиток, панування свобод, дружню до людини державу, маргіналізують корупцію, встановлять панування інтелекту та професійності у владі.

Але трапилось майже навпаки – державна машина почала ще глибше гнити, її функції стали ще більше перероджуватися у можливості для чиновників отримувати корупційну ренту.

Справді, щось пішло не так. "Демократичність" обернулася низькою дисциплінованістю державного апарату. Толерантність виявилась терпимістю до корупційних збочень. М'якість призвела до того, що агресія відчула себе безкарною.

Культурно-поведінковий код іміджу Ющенка, образ доброго та розумного лідера, потерпіли поразку. Поразка, яка однаково очевидна всім. Це болісна правда для прихильників нинішнього президента і привід для злорадства його опонентам. Але справа навіть не в особистості Ющенка – подолана українська ідея. Адже більш українського лідера, чий образ був старанно виплеканий в дусі українських історичних міфів, країна ще не мала.

Ющенко програв – як ідея, але поки що не як політик. Орден Колесникову та грамота Ківалову – документальне свідчення неадекватності історичним реаліям того міфу, який люди хотіли втілити через Ющенка. На часі нові міфи. На зміну інтелігенту Грушевському приходить селянин-козак Махно.

Смерть

Український народ - сильний. Йому не потрібні компроміси, життя заради життя. Вищі цінності для нього ще не пустий звук, і між ганебним існуванням і смертю він інстинктивно вибрав друге.

Це не істеричне самогубство коханця-невдахи. Це сильний крок моряків, які, щоб не здати ворогу свій корабель, топлять його.

Смерть – це сильний лідер, це менше зло.

Сильний лідер не потрібен вільним та самодостатнім людям. Але українці відчувають, що їм бракує волі й самодостатності. Тому слід вибирати менше зло.

Образ Тимошенко писали боги руйнування, а не творення. Її акторський образ – перш за все, уособлення помсти.

Помсти справжній українській владі – олігархам, більшість із яких іще не зрозуміли необхідності ділитися з народом владою і грошима. Помсти недалекій, інтелектуально неспроможній еліті, яку не цікавить нічого, крім розподілу коштів, що їм, як кістку, кидає великий бізнес, та тих грошей, що їх олігархи дозволяють красти у державній кишені.

Українці хочуть, щоб керувала держава, а не за допомогою держави правили великі у своїх грошах і нечесності бізнесмени. Державна машина майже заіржавіла, але на руйнування вона здатна завжди. Тому через Тимошенко громадяни активізують функцію нищення, щоб держава повернула собі свою ідентичність і самоствердилась.

Схоже вже було в РФ. Коли російський народ відчув загрозу своїй ідентичності, він викликав найстрашніших духів – духів ЧК-НКВД-КГБ, щоб вони прийшли з минулого і знищили олігархічну вольницю єльцинської епохи. Прихід сильного лідера в Україні запізнюється, але він на часі.

Фарс і рекет

Утім, насправді про життя чи смерть не йдеться. Юшенко і Тимошенко – це люди із плоті і крові. Попри те, що вони несуть на собі колосальний вантаж людських сподівань, керуються вони цілком людськими індивідуальними інтересами, у найбуденнішому їх втіленні.

Тимошенко – це не колапс системи демократії в Україні, не економічна криза. Це просто інший стиль керівництва. І хоча її – небезпідставно – асоціюють із деструкцією, роль жінки з косою може бути конструктивною.

Юлія Володимирівна розуміє, що у неї часу небагато – максимум рік-півтора. За цей період потрібно запам'ятатися народу не тільки мельканням на телеекранах, але бажано і ще чимось реальним.

У Тимошенко буде інструмент – державний апарат, в який вона може вдихнути свою енергію. Об’єктивно її інтерес – збільшити обсяг тих матеріальних благ, що його перерозподіляє держава. Бо все, що люди отримуватимуть із рук держави, будуть свідомо чи підсвідомо асоціювати з її ім'ям.

Звичайно, в цьому зацікавлений будь-який прем’єр, але Тимошенко – випадок особливий. Янкукович не може перенаправляти фінансові потоки своїх колег по партії в державну кишеню. Тимошенко ж не має настільки сильних зв’язків із великим бізнесом , щоб не мати змогу знайти собі кілька гладких жертв.

Приміром, за сприятливих обставин держава за Тимошенко перетвориться на такого собі мегарейдера. Ідея проста – Фонд держмайна володіє величезною кількістю дрібних пакетів акцій. Існують в Україні люди, які мають значний досвід створення проблем власникам великих пакетів, – їх прийнято називати рейдерами. Можна уявити, які чудеса вони зможуть зробити за умови, якщо держава надасть їм повне сприяння.

Тому нинішнім власникам вигідніше викупити пакети у держави з переплатою, аби тільки утримати контроль над підприємством. Схема, за якої виграють усі, крім власників бізнесу, – додаткові надходження одержує і бюджет, певний відкат піде й тим чиновникам, що контролюють процес...

Отже, багаті страждатимуть, бідні отримають більше. Це добре: багаті матимуть шанс задуматися, що таке справедливість.

Щоб озеро української політики не перетворювалось на болото, в нього треба час від часу запускати таких хижаків, як Тимошенко. Українській еліті потрібен природний відбір, державному організму терміново необхідно зробити кровопускання.