Цього року маємо чергову річницю українсько-російських взаємин: десятиріччя підписання Договіру про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (Великого договору). Логічним продовженням підписаного 1997 року Великого договору стала Програма економічного співробітництва між Російською Федерацією та Україною на 1998–2007 роки, затверджена у лютому 1998 року. Оскільки термін цієї Програми завершується (у червні 2007 року ухвалено нову програму співпраці на 2008–2010 роки, проте вона радше продовжує дію старої програми, ніж є новим документом), а торговельно-економічні стосунки двох країн за останні десять років зазнали величезних змін, нині якраз час оцінити результати виконання Програми, а також перспективи подальшої співпраці.

Динаміка торговельно-економічних відносин України та Росії у 1998–2007 роках

Єдиною кількісно зафіксованою чіткою ціллю програми було збільшення товарообороту між двома країнами не менш як у 2,5 рази. Згідно з нашим прогнозом, 2007 року товарооборот по відношенню до 1998 року зросте у 2,85 разу. При цьому показник 1998 року було перевищено лише 2003 року (див. Таблицю 1). Важливо зауважити, що зростання показника забезпечено переважно українським експортом до РФ, який вже збільшився вчетверо.

Таблиця 1. Кумулятивне зростання зовнішньої торгівлі між Україною та РФ до 1998 року, разів

	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007 (пр.)
Товарообіг	0,80	0,94	0,95	0,95	1,30	1,78	2,04	2,25	2,85
Експорт із України до РФ	0,82	1,21	1,27	1,10	1,48	2,03	2,58	2,98	4,32
Імпорт із РФ до України	0,79	0,82	0,82	0,89	1,22	1,67	1,82	1,95	2,24

Джерело: Держкомстат, розрахунки та прогноз: ІВР

Упродовж останніх десяти років у взаємній торгівлі між Росією та Україною вирізняються три етапи. Перший етап (1998–1999 роки) пов’язаний із кризовою ситуацією, викликаною серпневими подіями 1998 року, що призвела до стрімкого здорожчання імпорту та стимулювання експортних операцій у обох країнах. Через сильну девальвацію національних валют доларові обсяги товарообороту стрімко скорочувалися: на 14% 1998 року та на 19% 1999 року (див. Графік 1).

Другий етап (2000–2002 роки) пов’язаний із відновлювальними процесами у економіках двох країн. Темпи економічного зростання і в Росії, і в Україні закріпилися на додатних значеннях, але економічне зростання характеризувалося передусім активним імпортозаміщенням, у зв'язку з чим динаміка товарообігу між двома країнами була млявою, і, зазвичай, темпи його зростання були нижчими за темпи зростання економік двох країн.

Останній, третій етап (2003–2007 роки) знаменує активне зростання товарообороту, зумовлене неспроможністю національних економік забезпечити швидке зростання внутрішнього попиту власними ресурсами, а також пошуком виробниками нових ринків збуту. При цьому динаміка українського експорту до Росії суттєво перевищувала динаміку російського імпорту з України, навіть незважаючи на підвищення вартості критичного імпорту (передусім газ і нафта) для України упродовж 2006–2007 років, а також на російські обмеження на імпорт низки товарів (передусім на м’ясну та молочну продукцію на початку 2006 року).

Частка Росії у зовнішній торгівлі України залишається високою, проте упродовж останніх десяти років спостерігається стала тенденція до зниження, пов’язана з географічною диверсифікацією українського експорту та зменшенням залежності української економіки від російського імпорту (див. Графік 3). Якщо 1998 року питома вага товарообороту з Росією у сукупному товарообороті України становила майже 37%, то 2006 року цей показник уже був нижчим за 29%. Найбільш суттєво зменшилася роль Росії у товарному імпорті України: з 45,8% 1998 року до 30,6% 2006 року.

Програма економічного співробітництва: плани та досягнені результати

Перед аналізом підсумків виконання Програми економічного співробітництва на 1998–2007 роки варто зазначити, що Програма має дуже рамковий характер, що обмежує можливості порівняння поставлених у ній завдань із досягненими результатами.

Тим не менш, у Програмі міститься низка чітко визначених напрямів співпраці. По-перше, це зближення нормативно-правової бази у сферах регулювання зовнішньоекономічної діяльності та податкової системи. За цим напрямком можна констатувати доволі суттєві досягнення. Проте ці успіхи наявні не так у рамках інтеграційних процесів між двома країнами, як у рамках самостійного розвитку їхньої законодавчої та нормативно-правової бази. При цьому до більш або менш повної гармонізації норм двом країнам ще далеко. Зокрема, угоду про вільну торгівлю (підписану 1994 року) було де-факто поховано великою кількістю вилучень і обмежень; Єдиний економічний простір (ЄЕП) за участі України так і залишився у статусі нереалізованої та не до кінця осмисленої ідеї.

Другим важливим напрямком Програми є зближення національних тарифів на перевезення вантажів. Ця ціль набагато цікавіша Росії, ніж Україні, зважаючи на дуже високу залежність російських підприємств від транзиту експортоорієнтованої продукції через Україну (причому питання виходить далеко за межі транзиту енергоносіїв магістральними трубопроводами). Наразі зберігається дискримінація російського бізнесу транспортними та перевалочними підприємствами України, які часто встановлюють вищий тариф для іноземців, ніж для національних компаній. Тому досягнення цієї цілі так і не відбулося.

Третім напрямком (що є частиною першого, але заслуговує на окремий розгляд через його вкрай високу важливість) є гармонізація принципів стягнення непрямих податків під час здійснення експортно-імпортних операцій у взаємній торгівлі. Головним "яблуком розбрату" в цьому напрямку стало питання порядку стягнення податку на додану вартість (ПДВ) на енергоресурси. Від 1 липня 2001 року Росія перейшла з усіма країнами СНД на принцип стягнення ПДВ у країні призначення. Водночас для енергоресурсів було зроблено виняток (який не розповсюджувався на країни-члени Євразійської економічної спільноти). Таким чином, цей критичний для України імпорт підлягав стягненню податку на додану вартість у Росії, а Україна була вимушена компенсувати це нульовою ставкою ПДВ. Від 1 січня 2005 року Росія скасувала стягнення ПДВ на нафту за принципом країни походження, знявши це питання. При цьому варто зауважити, що саме зміна порядку оподаткування російської нафти (Україна відразу запровадила імпортний ПДВ, а російські компанії втратили можливість відшкодування експортного ПДВ) стала відправною точкою стрімкого зменшення виробництва нафтопродуктів в Україні.

Четвертим ключовим напрямком співпраці за Програмою є розвиток коопераційного співробітництва в інноваційній сфері. Під інноваційною сферою автори Програми розуміли передусім ракетно-космічну промисловість, літако- та суднобудівництво, машинобудування, біотехнології та атомну енергетику. Враховуючи широкий спектр визначених галузей, досягнення за цим напрямком неоднозначні. Наприклад, у ракетно-космічній промисловості підприємства двох країн змогли здійснити низку успішних проектів, серед яких передусім варто виділити проект "Морський старт". Водночас у літакобудуванні спільний проект із організації виробництва військово-транспортного літака Ан-70 завершився нічим: Росія втратила інтерес до нього, і Україна змушена просувати його власними силами.

Загалом, якщо проаналізувати окремо прописані у плані заходів до Програми проекти кооперації, можна дійти висновку, що багато з них були "списані до архіву" ще на рівні ідеї.

Від програм минулого до співпраці майбутнього

Зрозуміло, що Програму готували у доволі віддаленому минулому. Економічні системи двох країн перебували у якісно іншому стані, ніж зараз; фінансова криза 1998 року, яка змінила багато у зовнішньоекономічних відносинах і структурі економік, тільки насувалася; стратегії розвитку країн були абсолютно відсутні.

Олексій Блінов, Інститут вивчення Росії

Саме цим і зумовлено те, що Програма з позицій сьогодення видається дуже загальною та нестратегічною. Фактично, Програму писали в умовах пострадянської парадигми ручного управління економічними процесами, коли уряди брали на себе всю відповідальність за динаміку зовнішньоекономічних відносин і коопераційні зв’язки між суб’єктами господарської діяльності. При цьому Програма являє собою класичний успадкований із минулого приклад планування в умовах відстуності бюджетних обмежень, про що свідчить величезна кількість пріоритетних напрямів кооперації в умовах численних проблем із державними фінансами в обох країнах на момент її підписання.

Як свідчить практика російсько-українських відносин, їхнє програмування в умовах наявності численних проблем неможливе. Такі критично важливі питання, як газові домовленості та зміни у режимі торгівлі, де-факто вирішуються позапланово.

Нині виникає потреба у якісно новому підході до планування розвитку взаємних торговельно-економічних зв’язків. Через те, що у багатьох галузях Росії та України (у т. ч. у так званих стратегічних) роль приватного капіталу висока, програмні документи з торговельно-економічних відносин мають стосуватися не так питань кооперації, як забезпечения рамкових умов для взаємного визначення пріоритетів торговельно-економічної співпраці за максимальної участі бізнесу.

Чим замінити міжурядову стриманість: транснаціональна співпраця

За умов обмеженої співпраці на рівні урядів і, що більше, президентів, дві країни потребують доповнення традиційних міждержавних механізмів співпраці новими інструментами. Ми вважаємо, що ключовим вектором трансформації економічних відносин двох країн має бути посилення ролі транснаціональної співпраці, що передбачає розширення кола груп інтересів, які беруть участь у взаєминах між двома країнами. Транснаціональні відносини проявляються у взаємодії на рівні інституцій, що не є органами державної влади національного рівня. Такі зв’язки між Україною та Росією вже високорозвинені, проте використання їхнього значного потенціалу обмежено концентрацією економічних стосунків між двома країнами на міждержавному рівні.

Наприклад, одним із важливих викликів для двох країн буде членство у Світовій організацій торгівлі. Оскільки інтереси України та Росії щодо доступу на зовнішні ринки дуже часто можуть перетинатися, а для ефективного відстоювання власних інтересів у СОТ потрібно створювати альянси, робота в умовах єдиного світового ринку може потребувати від галузевих асоціацій двох країн узгодження позицій і непоступного лобіювання спільних інтересів, незважаючи на зміни у температурі політичних відносин між двома державами.

Ще однією важливою лінією транснаціональної співпраці могло би стати прикордонне співробітництво. Вже нині на кордоні двох країн створено два так звані єврорегіони ("Слобожанщина" – Харківська та Бєлгородська області, "Ярославна" – Сумська та Курська області), розглядаються можливості створення нових. Така співпраця між прикордонними регіонами могла б активно просуватися за багатьма напрямками, які не дістають достатньої уваги на державному рівні (наприклад, проблеми екології, актуальність яких посилилася у контексті нещодавньої катастрофи у Керченській протоці).

Тому важливо забезпечити механізми співпраці на рівні підприємств, бізнес-асоціацій, регіонів, неурядових організацій, професійних спільнот. Така модель співпраці дасть змогу посилити потенціал двосторонніх відносин і зробити черговий етап економічного співробітництва між двома країнами набагато продуктивнішим за попередні. Ба більше, вона забезпечуватиме децентралізацію економічних рішень, яка зазвичай означає їхню вищу ефективність і усування бар’єрів для розвитку.

Олексій Блінов, Інститут вивчення Росії (ІВР)