Ще раз про рейдерство
"Если путч закончится удачей – значит, назовут его иначе", - писав свого часу Ігор Губерман. Так сталося і з Помаранчевою революцією – революцією без революції. Революція повинна принести в суспільство певні зміни. На жаль, при всій повазі до тих людей, які стояли на Майдані і добивалися прав і свобод, мусимо констатувати: порівняно з епохою Леоніда Даниловича Кучми в суспільстві мало що змінилося.
Погляньте на нові ініціативи Президента. Що він та його оточення пропонують? А) скасування депутатської недоторканності; б) введення двопалатного парламенту; в) зменшення кількості депутатів до 300 чоловік. Вибачте, але все це вже було – 16 квітня 2000 року понад 80% громадян України проголосували на референдумі саме за ці питання. Тоді націонал-демократи, що нині становлять оточення Віктора Андрійовича Ющенка, заявляли, що референдум нелегітимний і що ці питання для України є шкідливими, оскільки ведуть до встановлення в країні диктатури. Пройшло сім років… І тепер ті ж самі люди доводять, що перераховані питання ведуть до розквіту демократії в країні. В народі про таких політиків говорять, що вони час від часу "в Сірка очі позичають". Я не проти скасування депутатської недоторканності – але, панове: будьмо чесними якщо не перед самими собою, то перед українським народом.
До речі, тоді ж, у квітні 2000 року, Леонід Данилович виносив на референдум ще одне питання: про право Президента розпускати парламент. Віктор Андрійович цей пункт вже втілив.
Але я не про це. Політична дволикість веде до вседозволеності тих, хто стоїть не стільки при владі, скільки біля влади. Хіба не відомо будь-кому в Україні, що на сьогоднішній день рейдером №1 в Україні є фінансово-промислова група з дніпропетровською пропискою, яка щедро спонсорує президентське оточення та президентські політичні проекти? Хіба не відомо, що ця структура спершу хотіла прикриватися хлопцями з "Пори", потім – БЮТом, а коли їх політично "послали" - вдалися до послуг окремих установ, що розташовані на вулиці Банковій (я маю на увазі не Спілку Письменників України)?
Згадайте події весни 2005 року – як ця структура у Дніпропетровську скидала нового – помаранчевого – губернатора Сергія Касьянова? І лише тому, що Касьянов не був "їхнім". А клоунаду з цьогорічним самопроголошенням губернатора в тому-таки Дніпропетровську – не очікуючи на офіційний документ з Києва? Що це як не продовження рейдерських схем у політиці? А спроби захопити Нікопольский завод феросплавів – коли робітники вийшли захищати своє підприємство, а міліція масово відмовлялася виконувати накази і розганяти захисників заводу? А події довкола Кременчуцького сталеливарного заводу? Список можна продовжувати. І тепер ці люди перебувають близько до влади, впливають на президентську вертикаль.
Вловлюєте логіку? Рейдерський акт кінця 2004 року (я перепрошую тих, чиї почуття заторкнув – але давайте називати речі своїми іменами) породив і благословив рейдерство в країні.
Чи було рейдерство при Кучмі? Так, було. Ситуації з "Градобанком" у 2000 році, з Миколаївським глиноземним у 1998 році, з Григоришиним і його мережею обленерго у 2002 році – показові. Але, по-перше, ці моменти були поодинокими і несистемними; по-друге, існував єдиний центр прийняття рішень і він ніс і несе відповідальність за ці факти – на відміну від тотальної безвідповідальності сьогодення, по-третє, ніхто тоді не прикривався гаслами про демократію і ніхто не казав, що дане захоплення – черговий кок України в Європу. Лицемірства було менше.
А зараз?
Я часто спілкуюся з журналістами – у нас в Міністерстві встановилася традиція, що не рідше разу на місяць всі бажаючі журналісти можуть прийти і поспілкуватися зі мною і моїми заступниками у вільному режимі – без диктофонів, камер і краваток, за кавою та канапками. І мене вражає, що в журналістське середовище повертається момент самоцензури. Я не говорю про якісь негативні факти, а деяк журналісти кажуть: "На жаль, наш редактор не пропустить. Ви ж знаєте, кому належить наше видання?" Знаю! І – щонайгірше – про цензуру останнім часом почали говорити журналісти тих видань, власники яких стояли на трибуні Майдану. Ланселот перетворився на Дракона?
Ви подивіться, скільки у відсотковому відношенні місця виділяється на шпальтах газет темі рейдерства? На моє прохання фахівці підготували моніторинг публікацій за останній рік – у центральних друкованих засобах масової інформації. Від всього обсягу інформаційних матеріалів – 9%, враховуючи замовні статті, де рейдери "мочать" рейдерів (така ситуація – коли дві рейдерські структури зійшлися в двобої – за принципом "злодій в злодія вкрав" - мала місце не так давно в Кіровограді). Але соціологічні дані показують, що 42% громадян непокоїть ця тема, а 18% готові брати участь у захисті своїх підприємств від рейдерських атак. Зате тема скасування депутатської недоторканності лише в останні місяці б'є рекорди в усіх засобах масової інформації, хоча насправді – хто ж проти? Таке враження, що намагаються затіяти суперечку на голому місці, не помічаючи дійсно гострої проблеми.
Може виникнути питання: а чого це соціальне міністерство зацікавилося рейдерством? Відповідаю. Ми займаємося не лише соціальними питаннями, а й питаннями праці. Як правило, на захоплених рейдерським шляхом об'єктах часто відбувається скорочення робочої сили, зниження заробітної плати, перепрофілювання підприємства, навмисне банкрутство, перепродаж і т.д. Все це не може не залишатися поза нашою увагою. По-друге, рейдерські схеми часто йдуть поруч з тіньовими схемами у фінансовій сфері. Чи буде рейдер, у якого вистачило совісті захоплювати чуже майно, справно сплачувати податки та внески до Пенсійного фонду? По-третє, ми говоримо про соціальну відповідальність бізнесу. Чи може безвідповідальний в принципі, за своєю суттю бізнес давати надії на те, що він у результаті стане соціально відповідальним? Дмитро Гнатович Видрін колись сказав про одного, з дозволу сказати, підприємця – з тієї-таки дніпропетровської ПФГ – що той все життя керувався двома принципами: ніколи не платив податки і ніколи не віддавав борги.
Я розумію одне: замість того, аби сперечатися про давно усім зрозумілі речі, потрібно солідарно, спільними зусиллями – і Президенту, і Уряду – поставити крапку на цьому ПФГізмі і політиків, і олігархів, що вже став нормою і частиною системи. Але я розумію: коли рейдер фінансує кампанію близької серцю політичної сили – важко говорити про антирейдерське законодавство. В домі вішальника про мотузку не прийнято говорити. В країні, в якій рейдери впливають на політичне життя на найвищому рівні, говорити про боротьбу з рейдерством якось не теє…
Михайло Папієв, міністр праці і соціальної політики |
В Україні лише за останній рік відбулося понад 900 захоплень об'єктів – і наші суди дали лише 18 вироків, які підтверджували права власності попередніх власників на той чи інший об'єкт. Що це, як не зведення рейдерства в ступінь державної політики? До цих 900 об'єктів додайте ще розпуск Верховної Ради (коли Президент узурпував прерогативи законодавчої влади і скасував принцип неперервності влади – можна по-різному ставитися до факту розпуску парламенту, але він – згідно з Конституцією – мав би зберігати свою чинність і легітимність до приведення до присяги нової Верховної Ради). І це – знову під шаманське камлання про "демократію" і "європейськість"…
Дикість! Суцільна дикість! І хтось хоче, аби в цю країну пішли інвестиції? Хтось потім критикує уряд за те, що йому доводиться працювати в умовах, коли в країні знехтувано будь-які правила гри?
Проголошена у 2005 році Юлією Володимирівною Тимошенко політика реприватизації втілюється кустарним способом. Те, що не змогли зробити на державному рівні – забрати 3000 об'єктів у попередніх власників і передати їх новим власникам – "помаранчевим олігархам" - втілюється "повзучим" методом. Рейдерство – це реприватизація без видимої участі держави. Але від цього суть явища не змінюється.
Бізнес має бути в державі священною коровою, на яку ніхто не має права зазіхати. І роль держави – у тому, аби давати гарантії недоторканності бізнесу, особливо коли цей бізнес наповнює бюджет і утримує цю державу. Якщо держава думає інакше – ця держава приречена.
Михайло Папієв, міністр праці і соціальної політики України