Після 2004 року ступінь передбачуваності українського політичного життя дещо знизився. Згадайте, як поступово еволюціонували виступи політиків: замість завчених нудних промов а-ля цитати з темників почали використовувати емоційні тиради "зі сльозами на очах". На зміну більш-менш розпланованого політичного життя епохи Кучми та конфліктів інтересів, придушених його арбітражем, прийшла плюралістична демократія, де жодна політична сила не змушена поступатися іншій. Почалася справжня політична конкуренція, де мета — влада.

Політична конкуренція веде до поліпшення якості політиків, але на тлі розмитих норм політичної поведінки вона може стати і негативним явищем. У політичній конкуренції по-українськи немає "священних корів": усе можна чіпати руками і трощити, якщо цього вимагає політичний момент. Наприклад, у США неможливо собі уявити електоральну кампанію, у якій під сумнів ставиться територіальна цілісність країни та ринкові засади організації економічних відносин. А в Україні відсутність рамок національного консенсусу еліт дозволяє і не таке.

Економічна політика після попередньої президентської кампанії підірвала розвиток ринкових відносин і підсилила патерналістські настрої. Спроба розпочати масову реприватизацію та підвищення соціальних виплат і зарплат були спрямовані на розв’язання нагальних проблем, але водночас викликали і появу нових: посилення антиприватизаційних настроїв, гальмування приватизації, постійне очікування населенням збереження високих темпів зростання своїх реальних доходів. Це призводить до заморожування досі роздутого державного сектору в економіці та до розкручування спіралі популізму, з якої дуже важко вирватися навіть правим партіям. Усе це блокує можливість здійснювати структурні реформи, а отже зіштовхує Україну на нижчу траєкторію економічного зростання у порівнянні з потенційно можливою.

Виборча парламентська кампанія, що фактично розпочалася, продовжує руйнувати й без того слабкі демократичні інститути. Вже спаплюжено авторитет Конституційного Суду: його вивели з гри, поставивши під сумнів спроможність цього органу виконувати роль третейського судді. Тепер руки політиків доходять і до руйнації ЦВК, виборчої системи. Довіра громадян, котрі бачать, що політики неспроможні дотримуватися принципів демократії як форми організації політичного життя, також помітно втрачається.

Наразі на політичній сцені домінує не процедура демократії, а "дипломатія" та корупція. Перемовини між політичними силами носять непрозорий характер, а система починає реагувати виключно на доцільність сьогодення, ігноруючи довгострокову перспективу. Спостерігаючи за розгортанням сучасного політичного конфлікту, можна легко припустити, що всі сторони давно вичерпали заготовлені стратегії поведінки і знаходяться у вільному польоті.

Але вже немає арбітра, що спинить гарячі голови: вплив великого бізнесу на державну машину не такий значний, як видається, зовнішні контролери значною мірою втратили свій контроль, а електорат позбавлено ефективних важелів впливу на своїх представників. Отож, доля держави значною мірою опинилася в руках особистостей, що представляють групові інтереси, та в їхніх фантазіях стосовно того, "що ж буде кращим для України".

Зараз лише лінивий не проводить паралелі, порівнюючи молоду веймарську демократію та Україну сьогодення. І дійсно, Україна сьогодні інколи нагадує ліберальну веймарську демократію, що намагалася закріпитися на неліберальному ґрунті. Беручи до уваги усе написане вище, на що ж зараз варто звернути увагу з уроків історії? Демократія є вразливою до самознищення: на виборах може перемогти антидемократична сила, що знищить суть демократії, залишивши її фасад. Гітлер після провалу пивного путчу сказав: "Якщо ми не можемо їх перестріляти, ми їх переголосуємо".

Після президентських виборів у 1933 році вибори до рейхстагу проводилися тричі протягом двох років. Гітлер домігся свого і прийшов до влади у демократичний спосіб. Допоміг йому в цьому маловідомий пан Папен, що сказав іншу, не менш відому фразу: "Тепер він [Гітлер] там, де ми зможемо його контролювати". Пан Папен гірко помилився. Історія знає й інші приклади подібних помилок, коли ставка робилася на особистості, а не на інституційні механізми стримувань та противаг.

Звичайно, Україна не Веймарська республіка, але мораль історичного прикладу має бути засвоєна. Існує небезпека руйнації демократичних процедур самими ж політиками, котрі значною мірою позбулися стимулів до дотримання демократичних процедур чи то ззовні, чи то з боку виборців.

Жага влади, що майже нічим не стримується, сьогодні не доповнюється усвідомленням зв`язку між груповими та суспільними інтересами. Тобто політики, намагаючись отримати максимальний зиск для груп, які вони представляють, можуть завдати такої шкоди демократичним інститутам, що це негативно впливатиме на добробут цих груп.

Бажання повністю монополізувати владу без урахування інтересів конкуруючих груп за відсутності загальноприйнятних неписаних норм політичної поведінки веде до руйнації механізму стримувань та противаг. А відсутність такого механізму — до ще більш деструктивної конкуренції за суцільний контроль над владними інститутами, оскільки ризики перебування "не при владі" зростають. Таким чином, може скластися ситуація, коли гравці діятимуть раціонально, але в результаті це призведе до погіршення, а не поліпшення їхнього становища.

Україна вже потрапила у зачароване коло популізму: аби виграти вибори, необхідно підняти зарплатню і соціальні виплати, навіть якщо для цього немає достатніх фінансових ресурсів. Уявімо, що якась із партій ініціює підняття пенсій перед виборами. Чи можуть інші партії виступити проти, мотивуючи це необхідністю фіскальної дисципліни чи збереженням макроекономічної стабільності?

Навряд чи. Тобто створюється ситуація, коли змагання обіцянок дуже важко зупинити, що ми і спостерігаємо напередодні виборчих кампаній. Тепер в Україні формується нове зачароване коло, коли через слабкі демократичні інститути і традиції надмірно загострюються політичні конфлікти, а останні ще більше послаблюють демократичні інститути і не дають сформуватися традиціям. Чи вдасться Україні розірвати зачароване коло популізму, що було запущене у 2004, та не допустити розгортання процесу руйнації демократичних інститутів?

Політична стабільність та розбудова демократичних інституцій прямо залежить від структури та процесів, що відбуваються в політичній еліті. Умовно можна виділити три "чисті" стани еліти, що, безперечно, є лише точками континууму: 1) консенсусно-об’єднана еліта; 2) роз’єднана; 3) ідеологічно об’єднана. Стан (3) спонукає до становлення авторитарного або тоталітарного правління, а трансформація від стану (2) до (1) веде до усталення політичної стабільності, що сприятиме розбудові демократичних інституцій.

Політична криза, що розгортається в Україні, містить ознаки трансформації української політичної еліти від стану роз’єднаності до консенсусного об’єднання. Конкуруючі групи намагаються побудувати "тихий" консенсус поміж собою стосовно правил політичної поведінки.

Не варто очікувати, що негласні домовленості, досягнуті напередодні парламентських виборів, об`єднають українську еліту. Скоріше ці домовленості можуть лише започаткувати більш структурований процес діалогу між конфліктуючими групами. У разі провалу цього діалогу ми можемо отримати в подарунок ще декілька раундів парламентських перегонів, а заразом і продовження руйнації демократичної системи.